Коли ти бачиш м’яч у дощі без кросів — це не гра, а ритуал. Ніхто не рахує голів… вони рахують дихання. У Києві після матчу ти чуєш не огри, а шепт: «Нет не порожній — він повний снів». Моя мама навчила мене: «Грати — це як плакати на пустому стадіоні». Тепер я зрозумів: футбол — це не перемога. Це домовина.

Ти думаєш, що це гра? Ні, це ритуал. Коли м’яч котиться в дощі — ти не купуєш його, ти його пам’ятаєш. 145-карта — не виграш, а святиня. Роналдо не додає грошей — він додає тихий сміх у дощі після фіналу. А твоя команда? Вона не збирається з кредиту… вона збирається з перших сльоз.

Що ти будеш робити наступного? Просто… сядь на лавці. Попей каву і подумай: чому ми починали глядати? Бо колись м’яч іде до мета — і там є місце для нас.